Автор: Владимир Туленко





Владимир Сосюра «Вступление к поэме «МАЗЕПА»

(перевод Владимира Туленко)



Вокруг нас радостей так мало!

Какой же к чёрту есть прогресс,

Когда мы крылья обломали

В полёте к звёздам средь небес.



О гневе, муках и напасти

Я пропою. Несчастны мы,

Когда лакеи все при власти,

Рабы немы!



Когда расходятся с делами

В остервенении слова…

Разбей же голову о камень

Ты, Украина, ведь вдова!



Как и когда-то, ты всё также

Не родила добра плодов.

Жить не умела, можешь даже

Уйти без слов!



Я гневно по земле блуждаю,

В родном краю чужим стал я.

Пожар глаза мне опекает,

Ведь то трагедия твоя!



Слепой, обманутой, забитой

Тебе оправится от ран?

Москве и Жече Посполитой

Подбросил под ноги Богдан,



Потом хотел тебе Мазепа

Душевного отдать тепла.

Ты предала, ушла сквозь степи

Рабынею в гарем Петра.



Не ужас ли?! Беда с тобою,

Ты безоружна в эти дни.

Всего лишь парочка героев,

А далее – глупцы одни.



У остальных – ума лишь кроха,

В дерьме привыкли они жить.

Коль мог, сумел хотя б немного

Тебя я Нэнька, воскресить?



Твой путь и каменист и труден,

Прекрасна ты, но всем на смех

Чужих детей рождать вновь будешь,

Быть перегноем в мыслях всех.



В твоей головушке – макуха.

Ну разве можешь жить сама?

Российско-польской потаскухой

Ты стала. Твой удел – тюрма!



Веди меня, пока не сгину!

Пусть я в отчаянии, пусть.

Люблю тебя лишь, Украина,

И пусть нахлынет снова грусть.



Я – сын, твой сын, что многократно

Шёл в бой смертельный за тебя.

Забывший Бога, лишь бы ладно

Всё было бы, тебя любя.



Я шёл кровавыми житами,

И вновь пойду, где гул и мгла…

Лишь одного хочу я, мама,

Чтоб ты счастливая была!





*****

Володимир СОСЮРА ВСТУП ДО ПОЕМИ “МАЗЕПА”



Навколо радости так мало!

Який у чорта днів бадьор,

коли ми крила поламали

у леті марному до зор.



І гнів, і муку неозору

співаю я в ці дні журби,

коли льокаї йдуть угору

й мовчать раби!



Коли розходяться з ділами

в розгоні страшному слова....

Розбий же голову об камінь,

моя Вкраїно, удова!



Як і колись, так і тепер ти

не спромоглась на гарний плід.

Не вміла жить, так хоч умерти

зумій як слід!



Ходою гнівною блукаю

в своїм краю чужинцем я.

Пожаром очі заливає

мені траґедія твоя.



Сліпій, обдуреній, забитій

невже не встать тобі від ран?

Москві та Жечі Посполитій

тебе шпурнув колись Богдан,



А потім хтів тобі Мазепа

від серця щирого добра...

Його ти зрадила і степом

пішла рабинею Петра.



Хіба ж не жах!? Своєї зброї

не маєш ти в ці скорбні дні.

У тебе так: два, три герої,

а решта - велетні дурні.



А решта - тільки безголів'я,

що на багно кричать: "Блакить!"

Якби ж я міг, якби зумів я

тебе, Вкраїно, воскресить!?



Твої шляхи - одчай і камінь,

така прекрасна, й мов на сміх

ти плодиш землю байстрюками,

багном і гноєм для чужих!...



У голові твоїй - макуха,

хіба ж ти можеш жить сама,

російсько-польська потаскухо,

малоросійськая тюрма!..



Веди ж, безумна, до загину

мене на розпач і на жуть!

Ах, я люблю тебе, Вкраїно,

І сам не знаю, що кажу!



Я ж - син, твій син, що йшов за тебе

на смерти реготи не раз,

той, що забув і Бога й небо,

аби тобі був світлий час.



Я йшов кривавими житами

і знов піду, де гул і мгла...

Лиш одного я хочу, мамо,

щоб ти щасливою була!



Літо 1927 року, м. Одеса