Автор: Лина Чикарёва





У сірому, холодному і темному вокзалі,

на лавочці ,що в куточку, під таким сумним вікном.

Сидить дитя, що дивиться у очі всім прохожим,

не бачучи, лише того, кого чекає тут.

Проходять люди, не звертаючи уваги зовсім,

на біле і сухе, малесеньке тільце.

Воно лише чекає, коли його пригорнуть,

й зігріють руки тих, що плекали дитям ще.

І ось в блакитних, очах його маленьких,

неначе хтось , у блюдця, долив води простої.

Ми бачимо прозорих, солоних сліз озерця,

що з поміж берегів ось-ось вийдуть назовні.

Не плач дитя, не винне ти ні в чому,

немає тут провини й краплі на тобі.

Просто іноді ті, що добрими здаються по дорозі,

не приділять й хвилину у своєму житті.

________________________________________________________

В сером, холодном и темном вокзале,

на лавочке ,в уголке, под таким печальным окном.

Сидит ребенок, смотрит в глаза всем прохожим,

не видя, лишь того, кого ждет здесь.

Проходят люди, не обращая внимания совсем,

на белое и сухое, маленькое тельце.

Оно лишь ждет, когда его прижмут,

и согреют руки тех, что лелеяли дитем еще.

И вот в голубых, глазах его маленьких,

как будто кто-то , в блюдца, долив воды простой.

Мы видим прозрачных, соленых слез озерца,

что из берегов вот-вот выйдут наружу.

Не плачь дитя, не виновата ты ни в чем,

нет здесь вины и капли на тебе.

Просто иногда те, что кажутся добрыми по дороге,

не уделят и минуту своей жизни.