Автор: Андрей Никитюк





Борозенками роки

над бровами позначились

і на скронях осіли

дімком - сивиною.

Просто щастя якесь,

що ми знову з тобою побачились

побратиме коханий,

тричі вбитий війною.



Думав, станеш жалітись,

що змучений ранами,

лікарів проклянеш,

бо не стишили болі.

Ну, а ти ось – про Вишгород,

заажурений дужими кранами,

ну, а ти ось про жито,

що сіяв в поліському полі.



Думав, скажеш: - Живу,

соцзабезом призначена пенсія,

квіточками мережу

попід вікнами клумби. –

Ну, а ти: -

Не спочину

бо стогне ночами Валенсия

і гукають на поміч

повстанці Патріса Лумумби.



Під осколками падав

і вставав за наркозами,

знову падав і знов

оживав під росою.

Ти стоїш перед світом,

як дуб той, обпалений грозами,

і дивуєш усіх

своєю людською красою.



Перевод:

Бороздками годы

на лбу пометились,

осели в висках

дымком – сединой.

Счастье какое, что

снова мы встретились,

собрат, дорогой,

трижды битый войной.



Думал услышу,

замучен ты ранами,

врачей проклинаешь,

не сняли, мол, боли.

А ты вот – про Вышгород

с мощными кранами,

а ты,- что посеял зерно

в полесском поле.



Думал услышу – Живу я,

собесом назначенной пенсией,

цветами рисую

под окнами клумбы.

А ты: - Нет покоя, ведь

стонет ночами Валенсия,

ждут помощи люди

Патриса Лумумбы.



Осколками битый

вставал под наркозами,

вновь падал и вновь

оживал под росой.

Стоишь ты пред миром, как

дуб тот, опаленный грозами,

и всех изумляешь

своею людскою красой.