Автор: Людмила Аристархова





Ось ця вічність – це спогад, це сила знемоги,

це кохання цілюще, безмежна любов.

Не забути той день і ту нічку небогу,

буде літо з весною, буде сонце і сон.

Завше пам'ять вишукує біль і страждання,

Завше сльози змивають сивий попіл стихій.

Передоднем збулось твоє щире бажання,

ніч покрила його шовком ніжним із мрій.

Серце б'ється в журбі, жде причастя щомиті.

Насолода, як спрага, як жагуче чуття

і шануються зорі для нас в оксамиті,

і підморгує місяць з довірою для

зачарованих злив, роздоріжжя і долі,

перевершених слів, тайни кожного дня.

Де розлився чарівний запах ніжних магнолій,

кришталем віддзвеніла наша ніч – бісеня…





*****



Вот эта вечность – эта память , боль, усталость,

благоволение, безмерная любовь.

День не предаст забвенью ночи шалость,

весна случится с летом , солнце, сон.

Воспоминания, как отзвуки страданья –

смывают слёзы серый пепел верст

и, чтоб в канун сбывались все желанья,

ночь нас укрыла нежным шелком грёз...

В печали бьётся сердце, ждёт причастья,

а наслажденье – жажда, душ тепло,

вновь бархат неба станет в звёздах ярче...

А месяц, подмигнув, забыл про зло,

про полог ливней, волшебство историй,

желанных слов и тайн в рожденье дня.

Не утонуть бы в запахе магнолий,

росой хрустальною в ночи звеня…





14.02.2017