Автор: Мирослава Стулькивская





Іще не задивилась в очі я...

Та їх пізнати - благодать від Бога:

І злив цілющих очисна волога,

І блискавки освітлена гроза!



Зимою в них із снігу віражі,

За ними нічогісінько не видно.

Не відчуваю... Якось незатишно,

Що я тобі хоч трішки до душі ...



Не близько, і не поруч, а - сплелось!

І шоково, і болісно, і щільно...

І назавжди із іменем Нарізно -

Це Забуття мені передалось...



"Нарізно" так обтяжує й щемить...

Не сутністю зухвалою своєю,

А тим, що я без тебе вже німію:

Ні схлипнути, ні дарувати мить.



Оригінал:

Светлана Груздева



Ещё не засмотрелась я в глаза...

Но их узнать – какое это благо:

И ливня очищающая влага,

И молнией сверкнувшая гроза!



Зимою в них обвальные снега:

За ними ничего уже не видно.

Не чувствую...тем более, обидно,

Что я тебе хоть чем-то дорога...



Не около, не возле, а – срослось!

И это – навсегда, бесповоротно:

И шоково-болезненно, и плотно...

Забвение моё зовётся – Врозь...



Как это "ВРОЗЬ" щемит и тяготит...

Не дерзостною сущностью своею,

А тем, что без тебя в тебе – немею:

Не всхлипнуть, не спасти, не прорасти.