Автор: Тонина Аг





У дитинстві я не розуміла,

Коли батько нас малих сварив,

Що окраєць хліба залишили,

Клали недоїдений на стіл…



Бабця Уля - розповіді дивні -

Про оладки з лободи колись,

Журно так… і попри скроні сиві -

Сльози дощиком сумним лились.



Згадувала, - батько мій маленьким,

Пухлий з голоду – пірнав в ставку,

Щоб піймати аби що живеньке -

Проковтнути рибку ту мілку.



В скриню рафінаду вузлик клала –

Хай, це щоб на чорний день було,

Голод до війни і після знала…

Все життя зі страхом тим пройшло.



Мама про минуле не любила,

Батько лиш згадав колись між слів –

Картоплиночку одну на всіх ділила,

Хоч сама не їла… зрозумів…



А дитинство нам дали щасливе –

Гарний дім, садок, плоди рясні, -

Промайнуло швидко… так красиво,

Згадуємо батьківські пісні…



Так було в селі – гостинність столу:

Як сусіди гарні на поріг –

То в піснях виводив батько гору,

Мама – з печі запашний пиріг.

…………



Вже відходив… марив наостанок, -

Фраза та й тепер в мені звучить –

Хліб купіть – вам буде на сніданок,

Хліб… життя… все в пам’яті болить…

…………



Нарікати гріх – ми щастям повні.

Та не підуть з серця в забуття

Хліба крихти в батьківській долоні –

Мудра шана нашого життя…