Автор: Стихотворец Иван Добрый





Законсервувати себе,

ніби суп на картинах Уорхола.

Під сумнів поставити усе,

у чому впевненою була.



Початок історії

у ніч, зимовим туманом затемнену,

завжди тягнеться,

ніби не зовсім застигла смола.



Такого критика розбудити

може лиш лютий.

Муза? Хто чув про неї?

Я чула.

Кажуть, тому критику вдалось її вбити.

Кажуть, за неї готові забути.



Давайте покличемо її на біс,

поринем у морОк,

поринемо у той літній ліс,

де панував порок!



Давайте танці під тритони

Середньовіччя,

обрамлені звуком металу

із потойбіччя,

танцювати, доки не вгамуєм гормони.



Музо! Твої сльози,

той град, що синці раз у раз лишав,

де вони зникли?

Музо! Я під анестезією,

чи хтось мене заморозив,

чи хтось моє серце вкрав,

чи до граду вже звикла?



Танцюємо, часом до ранку,

з тобою танцюємо,

танцюємо до світанку…

Фантазія таке буває малює.



Зриваємо шкіру,

знімаємо маски,

дістаємо рапіри,

розігруєм хоррор, не казку.



Музо! Я не сумую,

я не пишу тобі,

я не телефоную.

Часу для тебе немає в моїй добі.