Автор: Белякова Светлана Николаевна





У твоїй долі, я запізніла попутниця,

тому і призначено моїм почуттям мучитися.

Не чекала, що крок до тебе буде

відстанню в Життя.

Навіщо ти руки розтискав,

що розтану, як бузковий туман, не чекав.

Що вогнище любові в Душі своїй гасити не стану,

ти не знав.

На твоє зелене світло, я не встигала,

але любов свою я не вкрала.

На жовтий, в очікуванні зупинилася,

з розрахунку на Долі милість.

Тепер горить тільки червоне світло,

заквапилася порушити правила руху

до знемоги.

Нерозділене почуття сильно мучить,

розжареним залізом мітить Душу.

Не відпущу тебе з серця,

як солодку ману,

вистраждала в глибині Душі,

тому і не соромлюся його глибини.

Цьому почуттю не дуже рада -

важка запізніла нагорода.

Воно - бажана отрута,

нездійсненої мрії,

воно - солодкість, як гіркий мед,

воно - боязкості жменя,

як догорілого заходу полум'яне тремтіння.

Я виявилось, зовсім не подарунок,

любові захотіла ледянящую кров.

Зрозумій мене Душею, і не розпинай серця,

що любить тебе до кінця

на межі життєвого вінця.