Автор: Андрей Бабич Днепр





Вчора вечором, у бездюдному підворітті підійшов до мене чоловік у балаклаві і гримнув: «Гроші, або – життя!» Я йому: «Так, вибачайте, не маю ні того, ні другого...» На що той, в балаклаві – так розлютився, що я почав, було, співати: «Запануєм і ми, браття!» Чоловік у балаклаві зробив попереджувальний постріл з базуки у повітря і сказав, що коли не закрию рота, - пожалкую. Далеко за містом – щось вибухнуло і піднявся в небо величезний вогняний стовп. «Точно, в боїнга якогось вцілив»,- подумав я. «Наші. Рибалять...»,- відповів «балаклавий». У мене в голові думки зароїлися, як бджоли у вулику. Думаю: «У нього, певне, не всі вдома.» Тут «балаклавого» на розмову потягнуло: «Моя вся рідня, хто в Польщі, хто в Іспанії, хто в Італії... На заробітках. А я,- ось тут. Виживаю, бачиш, як умію...» Раптом, із теряви вийшли ще троє. Теж, в балаклавах. З мішками. Інкасаторськими. «Все. Нам – пора!», – мовив один із них до мого «балаклавого». «Мужик! Ти нічого не бачив і нічого не чув. Уяснив?», - прошипів мені в ухо «балаклавий». Вони – пішли геть, а я стояв і думав собі: «Коли ж, все це скінчиться?!!» Один із «балаклавих» повернувши голову в мій бік, кинув у темряву: «І не думай!..»